Читачу, природно, добре відомо і про таке явище, як геометрія. Одна зі славетних наук – древня та завжди сучасна. Вважаю цілком логічно розпочати цю розмову з неї, бо у подальшому йдеться саме про науку, хоча і не тільки про неї. Пам’ятаєте геометричні фігури: точка, промінь, відрізок. Прямі лінії. Ламані, багатокутники. Ну, і звичайно – піраміди. Всі ці категорії і, відповідно, терміни, фігурують не тільки в математиці, фізиці, історії та інших науках. Зустрінете їх де завгодно. Публіцисти носять їх набір на кільці у кишені, як відмички в хакерів по сейфах. Чи от, наприклад: фахівці теорії держави та суспільства, схематично ілюструючи свої роздуми цього ідейно-тематичного кола, часто-густо вживають геометричну фігуру багатошарової та прошаркової піраміди. Мовляв, це і є модель держави. Між іншим – небезпідставно. Та що там: досить переконливо. Зі шкільного курсу пам’ятаємо, що це воно таке є. Отримували свої оцінки – від одиниці до п’ятірки, – за скоромовку: «Піраміда (від грецького «πῡρᾰμῐ́δος») – багатогранник, що він складається з плоского багатокутника і точки, яка не лежить у площині пірамідальної основи та всіх відрізків, що сполучають вершину з точками основи». І як у кращому випадку чули: «Сідай, п’ятірка!».
Наочні приладдя цього роду були, як правило, цільними – з дерева, гіпсу, пластмаси, чи з дроту, каркасні і прозорі. А піраміда державна – така вже її природа, – хоча і єдина, але складається з певних шарів і прошарків. Класів, якщо завгодно. І навіть сама демократична держава, найстабільніша громадськість, неоднорідні. А класи, шари та прошарки – це люди, їх спільноти. І ступінь зручності їх існування, так би мовити – соціального комфорту, – прямо залежить від розташування цих самих класів, шарів та прошарків. Згідно фізики (гравітація є гравітація) вся вага піраміди лежить на її основі. І чим ближче людина та її спільнота до верхотури, тим менше відчувається тиск. Хоча в гострі історичні моменти саме там, зверху, буває найменш затишно – впритул до драматичної і, навіть, трагічної небезпеки. Цим обсяжним вступом у подробицях автор бажає звернути вашу увагу на такий шар, як інтелігенція. Формально і за звичаєм вона в цій піраміді кваліфікується, як вузький прошарок. Хоча соціальні процеси другої половини двадцятого і початку двадцять першого століття насправді рекрутували до інтелігенції значну кількість землян з різних рівнів піраміди. І зробили, таким чином, колишній прошарок справжнім потужним і дуже впливовим шаром державної та громадської пірамід. За традиційною схемою, він обіймає місце між надбудовою та базисом. Досить далеко від фундаменту і досить близько до самого верху. І сам по собі має прошаркові структуру. Інтелігенція, скажімо, творча та науково-технічна, інтелігенція військова. В даному випадку пропонується розмова про тих, хто робить науку. Хоча й цей шар має свої прошарки. Вчені – вони ж не пролетарі, не селяни, не адміністративно-керівницький склад. Але в оспіваній піраміді дислоковані зовсім близько до владної верхотури. Отже, зручно влаштувалися?
Між тим, саме цей шар-прошарок знаходиться у найменш затишному становищі. І саме через таке традиційне наближення до верхів. Як казав один з ліричних героїв Аркадія Райкіна, «Так, там, зверху – сонця більше. Але ж і вітру більше…». Це простежується ще з історії європейського та нашого, так би мовити, радянського середньовіччя, коли у в’язниці чи таборі зустрічалися з карними злочинцями і лірики, і фізики, хіміки і селекціонери, генетики і кібернетики. Зрозуміло, все це – за одностайної гарячої підтримки трудящих. А деяких людей науки за таких обставин оголошували не тільки злочинцями – помічали всенародно ярликами лжевчених. І це відбувалося за ініціативою не вченої ради, а компетентних органів. Хоча за лояльними науковцями справа не стояла. Мовляв, державі було помітніше.
Чи можна сказати, що такі «Справи» були геть позбавлені будь-яких підстав? У кінцевому рахунку і перефразуючи окуджавського Захара («Женя, Женечка и Катюша») вчений в душі – теж людина. Проста людина. І все людське цій людині притаманно. У двадцяті та особливо – наприкінці тридцятих років ХХ століття в СРСР взагалі, в УРСР в тому рахунку, так звана класова боротьба зверху тієї самої піраміди охопила її до основи. Спрацьовувала сталінська теза про її загострення з наближенням остаточної перемоги соціалізму. Наука і вчені не стали виключенням. В цьому прошарку були усі – і злочинці, і їх жертви. Але серед усіх інших шарів-прошарків-спільнот саме на долю вчених припадає найменший відсоток дійсних правопорушників та злочинців. А якщо мати на увазі тих, хто «Не-науковою радою» ошельмовані були та оголошені лжевченими, вейсманістами-морганістами-менделістами та іншими прибічниками «Генетики – продажної дівки імперіалізму» і злочинцями, вони частково загинули у в’язницях-таборах, частково все ж з часом повернулись до науки. Але в цих наукових напрямках вона, вітчизняна, відстала на кілька п’ятирічок. І от це – справжній державний злочин.
Про щось подібне вже говорено-переговорено чимало і написано багато. Але спіральне влаштування життя, гамлетівський розрив зв’язку часів і зміна поколінь здатні несподівано повертати минуле, в тому рахунку і некраще. І тоді земляни знову, як говорять, наступають на ті ж самі граблі. Особливо це може відбуватися підчас раптового загострення життєвих ситуацій. Коли, безцінний загальний досвід начебто гарантує від «пошуку відьом» і здавалося, повернення минулого просто неможливо. Здається. Але саме тоді включно важливо повертатися до того, що начебто давно пройшли. Повторення – знову ріднесенька матуся навчання. Тим більш, є імена і долі, майже забуті. Перегорнемо ж кілька сторінок минулого, невеличких і різних…
Дати 1937-го року викликають у значної кількості людей певний рефлекс. В тому рахунку це пов’язано і з долею вчених. От жив-був собі на світі Божому такий Роалд Гоффман (іноді пишуть – Хофман). Його доля теж пов’язана з 1937-м роковим роком – саме в ньому він і народився у Злочеві, в родині інженера Гілеля Сафран (закінчив Львівський політех) та вчительки Клари Розен. Родина була відносно культурна, сина назвали на честь Роалда Амундсена. А через два роки прийшли німці. І поки вони не пішли геть, природно – не за власним бажанням, мати з сином ховав в українському селі Унив, на горищі школи, український вчитель Микола Дзюк. Батько залишався у таборі, влаштував там повстання і загинув від рук підручних нацистів, яких теж вистачало. Після війни з часом мати вийшла заміж за пана Хофмана, чиє прізвище отримав пасинок. Який став лауреатом Нобелівської премії 1981 року – «За розробку теорії хімічних реакцій». Але все це за деяких причин не в радянській вкраїні милій, а вже в Америці. Чому? Адже від добра добра не шукають…
Той же тридцять сьомий зіграв певну роль і в житті іншого вітчизняного і своєрідно славетного вченого – може хто чув, – Трохима Лисенко. В тому році він став депутатом Верховної ради СРСР. Агроном, академік і президент ВАСГНІЛ, Герой Соціалістичної праці і тричі лауреат сталінської премії першого ступеню.
Висував прожекти просто казкового збільшення врожайності і давав повний відлуп менделевський генетиці та хромосомній теорії спадкоємності. Міцно тримав прапор компанії проти вчених-генетиків і його опонентів, які не визнавали мичуринську тенденцію – що вона так подобалася уряду. От проти академіка Лисенка компетентні товариші ніколи нічого не мали. На думку тієї ради він був справжнім вченим. А от ті його колеги, які голосно ставили під сумнів його науковість – розуміло, дуже швидко пошкодували за свою принциповість. Але, як кажуть діалектики, можна досить довго вводити в оману процес, але не можна ввести в оману результат. Вже, там, до кращого змінилися часи чи ні (різні є думки з цього приводу), а тільки на самій середині 1965 року академіка, тричі лауреата сталінської премії, героя соціалістичної праці та депутата верховної ради СРСР взяли та звільнили з посади директора Інституту генетики АН СРСР, а сам інститут у 1966 р. ліквідували «як такий, що не відповідає сучасному рівню розвитку генетики». І він завершував свою кар’єру як завідувач лабораторії експериментальної науково-дослідної бази АН СРСР «Горки Ленінські». А ті, кого він історично нещодавно оголошував лжевченими, повернулися до справжньої наукової діяльності. Ну, хто залишився живий, звичайно.
До речі, про генетику: ще був такий – завідувач генетичним відділом інституту зоології та біології АН УРСР Агол Ізраїль Йосипович. Біолог, генетик, філософ, академік АН УРСР. Зосереджувався на дослідженні дії іонізуючого випромінювання на мутагенез у тварин. Він народився не де-небудь, а в самому Бобруйську – ще наприкінці Х1Х століття. А викинули його з життя весною того ж 1937 року. За що? От, бачите, намагався сформувати філософські основи біології. Причому, виключно на базі марксизму і діалектичного матеріалізму.
Але, коли марксистська верхотура державної піраміди доручила компетентним органам взятися за науку як слід, і Маркс не врятував. Заарештований 27 травня 1936 року – і не поодинці. 14 грудня 1936 року американська газета «Нью-Йорк Таймс» повідомила широкого читача про те, що призначений на серпень 1937 року VII Конгрес з генетики в Москві відмінений за наказом радянського уряду. А організатори заходу професори Микола Вавилов і Ізраїль Агол заарештовані в Києві. Чи мали змогу вітчизняні ЗМІ не відреагувати на випад жовтої преси імперіалістів, яка просто констатувала факт? Напередодні відкриття сесії ВАСГНІЛ газета «Известия» надрукувала «Відповідь наклепникам з „Сайенс Сервис“ і „Нью-Йорк Таймс“». Газета повідомляла, що «пан Агол, який не має нічого спільного з наукою (РПТ: «Який не має нічого спільного з наукою»), дійсно заарештований слідчими органами за прямий зв’язок із троцькістськими вбивцями».. Помітимо ще раз, вже тоді питання про те, хто з вчених має відношення до науки, а хто лжевчений, вирішувала не наукова рада, а компетентні органи. Словом, розстріляний 10 березня 1937 року. Реабілітований 25 травня 1957 г. Вищою колегією Верховного суду СССР. Виявилося: і невинний, і справжній вчений.
Гортаємо такі сторінки далі? Якщо той, то – гайда. От земляк наш, одесит. Науковий співробітник рідного нашого Одеського державного (колишнього Новоросійського імператорського) університету. Богдан Єлисейович Волянський. Навчався в одеській 4-й чоловічій гімназії та в Одеському сільськогосподарському інституті. У 1923–1925 роках викладав природознавство при «Дитячому містечку» (дитячий притулок), де організував гурток юннатів та живий куточок. Протягом 1927–1930 років навчався в аспірантурі при Одеському Зообіні (Зоолого-біологічний інститут, що був створений на час розформування Одеського університету). З 1931 до 1937 — Богдан Волянський працював на посаді доцента в Одеському сільгоспінституті, брав участь у вивченні решток викопних тварин, яких у великій кількості знаходили в катакомбах. І був переконаний в тому, що наука для нього – все. Крапку тут також поставив тридцять сьомий. Мова вже йшла не тільки про лженауковість: Богдана Волянського заарештували за його… проукраїнську діяльність. Вирок (ВМП — «вища міра покарання») оголошено 28 грудня 1937 року.
Зрозуміло, це лише кілька рядків та сторінок з минулого, з життя тих земляків різних років народження, походження та спеціалізації, але так чи інакше пов’язаних наукою та кінцем тридцятих років. Волею обставин, в тому рахунку і власних обдарувань, повела їх доля саме шляхом науки. Здавалося б, найбільш в світі мирна справа. Чи, принаймні, одна з наймирніших справ життя. До того ж, справа доленосна і для її носіїв, і для співгромадян. І для людства. Бо саме наука може рятувати життя на планеті, навколо якої и на якій стільки загроз. Але ось – отруйний кількакомпонентний парадокс: А). Наука, заглиблюючись у макро- і мікрокосм, виявляючи ці загрози, передбачаючи їх і надаючи рекомендації захисту, сама працює на те, що більш за все загрожує людству – на війну. І війна стимулює науку, підштовхує та годує її. Адже це саме наука вкупі з технікою надсилає нам, мирним громадянам, такі свої вітання, що вікна дзвонять і люди гинуть. Б). Звичка вже двох з гаком поколінь відчувати себе в мирі, в якому війна в нас неможлива і наука працює саме на мир (мирний атом), змусила ці покоління здригнутися і розгубитися від кровавої несподіванки в центрі демократичної Європи В). І цей саме гамлетовський розрив часів, цей історичний тривалий землетрус з якогось минулого нафталіну повертає сторінки та риси минулого – в тому рахунку далеко не кращі. Адже в історії людства (а вся вона, за суттю, історій війн – с невеличкими антрактами на лікування ран і підготовку до наступної війни), соціальна мода понадпильності, архіпідозри, взаємного спостереження завжди створювала атмосферу, в якій домінують певні інстанції, що знову стають доленосними. А ці інстанції, як і наукові – це просто люди. Істоти, яким багато що усіляко-різного притаманно. Наприклад, перегинати палку, розшибати лоба підчас молитви, нарешті – бути нещирими у своїх підозрах і звинуваченнях. І такі цілком логічні речі, особливо підчас війни, як спостережливість, увага, пильність, серйозність можуть і гіперболізуватися і відсунути на другий-третій план такі не менш логічні і конче необхідні людям речі, як тверезість, логічність, законність і, нарешті – людяність.
Певна протирічність тут очевидна. Але вона взагалі присутня у самій природі речей, у людських стосунках навіть і в мирний час. Такі ми, люди – всі однакові і водночас всі різні. По суті ця протирічність свого часу і підказала народження між людьми та їх спільнотами такого простору, як Цивілізованість и Право, що покликано допомагати різним бути єдиними. І тутечки важко переоцінити роль держави та ЗМІ. Бо саме через останні формується умонастрій маси різних громадян. Але і в цьому напрямку бувало усіляко-різне. Тоді, в далеких тридцятих, велетенська кількість наших співгромадян надихалася і черговою публікацією в пресі про ворогів народу. І виходила на вулицю з вимогою – розстріляти, як скажених собак. А час йшов-минав. А дещо він змінював. А через чотири сталінські п’ятирічки ті ж самі трудящі, тільки трохи доросліші та старіші, палко вимагали розстріляти тих, хто шельмував і розстріляв хороших людей. І ті державні очі та вуха партії, які перестаралися, опинилися у скрутному становищі. А дехто і того… Тю-тю. Було? Було, ще й як. Досвід? Досвід, ще й який. Але – враховується він? Питання, яке і народило ці сторінки і рядки. Так, вже давненько стала загальним місцем максима «Історія – наука, яка вчить лише тому, що нічому не вчить». Але щось а ні в серці, а ні в мозку з цим не мириться. Аж ніяк не мириться…
Автор – заслужений журналіст України Кім Борисович Каневський.
Джерело – перший всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний часопис «Вістник Грушевського»
Підписуйтеся на наш Telegram-канал та сторінку у Facebook.
Потрібна допомога журналістів? Пишіть: info@priboi.news